Чорнобог і Білобог
Це один з найбільш значущих
міфів слов’ян. Оповідає він про протистояння Добра і Зла – Білого і
Чорного богів. Почалося все так: коли навколо було лише одне суцільне
море, Білобог вирішив створити сушу, пославши свою тінь – Чорнобога – виконувати
всю брудну роботу. Чорнобог все зробив, як годиться, проте, володіючи
натурою егоїстичною і гордовитою, не побажав ділитися своєю владою над твердю з
Білобогом, вирішивши останнього втопити.
Білобог з цієї ситуації виплутався, себе
вбити не дозволив і навіть благословив землю, споруджену Чорнобогом. Однак
з появою суші, виникла одна маленька проблема: площа її росла експоненціально,
погрожуючи поглинути все навколо.
Тоді Білобог послав на Землю свою делегацію
з метою вивідати у Чорнобога, як цю справу припинити. Ну, Чорнобог сів на
козу і вирушив на переговори. Делегати ж, побачивши, що скаче до них на
козі Чорнобог, перейнялися комічністю цього видовища і вибухнули диким реготом. Чорнобог
гумору не зрозумів, сильно образився і навідріз відмовився з ними розмовляти.
Тим часом, Білобог, все ще бажаючи
врятувати Землю від зневоднення, вирішив влаштувати стеження за Чорнобогом,
змайструвавши з цією метою бджолу. Комаха з завданням впоралося успішно і
вивідала секрет, що полягав у наступному: щоб припинити розростання суші, треба
на ній накреслити хрест і сказати заповітне слово – «досить». Що Білобог і
зробив.
Сказати, що Чорнобог був не радий – не
сказати нічого. Бажаючи помститися, він прокляв Білобога, причому прокляв його
вельми оригінально – за свою підлість Білобогу тепер належало все життя
харчуватися бджолиним калом. Однак Білобог не розгубився, і зробив
бджолині випорожнення солодкими, як цукор – так з’явився мед.
СПЕРВОВІКУ...або:як це було...
Спервовіку
була лиш вода, облаки і Бог. В облаках спав Алей — Дух Божий, а Бог ходив по
воді. Раз і зробилося на воді шумовиння, щось там забовталося, закрутилося — ні
колода, ні живе. “Що ти є?” — “Або я знаю... Живе я, але не вмію ходити, щось
робити”. Бог не знав, з чого походить це диво. Бо то був Триюда-Арідник, як і
Бог спервовіку. Так наскучила Господу самота, що вже таки приклав тому другому
голову, доточив руки, ноги і врадувався побратимові. Бог знав усе на світі, але
нічого не міг сам зробити, а Триюда був умілий, але не вигадливий. Отак і стали
жити. Один знає, другий може. Тільки погадаймо, яка-то десь між цими двома
першими мусила бути конкуренція, які творчі катаклізми вирували поміж задумом і
ділом, скільки гніву та заздрощів породили на світі оті дві сили!..
А напершу
цікавого було мало: бродять вселенськими водами та вітаються при зустрічі: “Як
спалося, побратиме?” — “Добре, як Вам”. — “Як днувалося?” — “Гаразд, як Ви”.
Стали якось міркувати, як би то добре було мати на чім припочити — хоть би шмат
якої тверді. “Я би зробив землю, коби глина була”, — каже Бог. “А де ж її
взяти?” — питається Арідник. “Та де, є у присподнім”, — дповідає Бог. “Я би
туди пронир”, — загорівся Арідник. “Пронри, — каже Бог. — Меш зачерати землю,
конче скажеш в моє ім’я”. Кинувся Арідник у бульбону, вхопив глини мовчки та
наверх. А заки виринав з тої тридев’ятої глибини, вода вимулила все чисто з
руки. Побачив це Бог, похитав головою: “Таже скажи в ім’я моє, бо намарне все
робиш”. Подався Арідник вдруге, та боїться, що лиш Богова буде ота твердь, і
затявся — ухопив пригорщі намулу та гайда наверх, — знову все вода змила з рук.
“Бо не казав єс, що в ім’я моє! — роздратувався Бог. — Іди ще раз і скажи”.
Вергся втретє Триюда у глибочінь, та брав з дна і вже казав во ім’я Бога, але і
в своє ім’я також замовив. І виніс стільки глини, що лишилося за нігтем.. Бог
подивився скоса на свого напарника (а відав усе!), вишкріб ту крішку грунту
з-під сатанинського кігтя, сплескав паляничку та вкинув її на воду. А паляничка
розрослася, та й стала земля — крихка, як шкаралупка гороб’ячого яйця. Дух
Божий Алей як пробудився, як вздрів то внизу, — злякався, схопив обома руками,
затряс так, що земна шкоринка поламалася: зробилися гори і скали. Схопив Бог
Алея за руку, прикував її, аби так дуже не тряс землею. Так одна рука Алея
(Ілії) прикована, аж при кінці світу буде відпущена, — тоді від струсу земля
розтріснеться на дрібки.
Натрудився
Бог, ляг спати, а Триюда не засне від заздрощів та грому Алеєвого. Надумався
струтити Бога у воду. Почав його сплячого котити. Що котить, а земля
розростається в той бік, куди нечистий тручає. Зрештою, проснувся Творець та
так ударив свого недоброзичливця, аж той сам завалився у воду, а над ним
замерзлося. Розігнався Арідник, вдарив головою об лід, розкололася твердь, аж
пара з неї пішла. І тепер з ополонки в люті морози парує. З тої пари потяглися
мряки в небо та й стали хмари. Забоявся Арідник Творця, уникав зустрічі з ним.
А як здибалися, то улесливо називав Бога побратимом. Але Бог все звав його
розпобратимом — добре затямував підступність Сатани. Та мусіли жити, бо оба
були спервовіку самі-одні на весь світ. Що Творець вибагне, Арідник зробить, а
Бог мусить у него то виманити. Так було із Арідниковими вівцями, козами — іншою
дихáнею [Дивіться розділ “Дихáня”]. Бог задумував, Арідник зачинав, Творець
хитрощами відбирав та довершував усе живе.
Коли вже
всякої дихані було на землі доста, Арідник задумав будувати хату. У тій хаті
було все геть, як ведеться, а вікон — дасть Біг. Через розколібинку світило
трошки сонечко у хаті. Арідник то і робить, що набирає в міх днини та до хати
носить. За цим і застав його Творець: “Що дієш, розпобратиме?” — “Ади, хату
поклав, а днини покласти у хату не можу”. — “Пожди, я так зроблю, що буде у
хаті днина”. — “Як зробиш, то хата буде твоя”. Бере Творець пилку та випилює
два протеси, обрамлює. Заходять, а в хаті день! “Це буде людям”, — заповів Бог;
він уже не одне вимудрував у Арідника. “Чекай, — пошкодував Сатана, — я таке
зроблю, що ти у мене не вимудруєш!..” — “Зроби”, — згодився Творець та й пішов
собі.
Зладнав
Арідник ватру — сидить і гріється (диму ще тоді ватра не мала). “Що се?” — “Та
ватру зробив-сми, добре грітися”. — “Дай це мені, розпобратиме”. — “Ой, ні, все
ти, побратиме, в мене повідбирав, а ватри не дам!” Пішов Бог, зірвав з дерева
губку, висушив на сонці, поклав її в розколібинку, та тер доти паличкою, заки
губка втлілася. Триюда сокотив свою ватру та уснув. Прокидається — аж у Бога
ватри горять. Розлютився нечистий, плюнув у Божий вогонь, а з нього закурилося.
“Най, — каже Бог, — коли вже палиться, най і куриться!” Тому у ватрі є дим.
З того часу
миру між ними вже не було. Арідник твердо задумав збавити Бога. І зробив млин,
що зерна молов на муку, але треба було валок все ногою кивати. Він хотів, щоби
Бог попав у хитро підлагоджений капкан. Але Бог і тут змудрував розпобратима,
заставив показати, як той валок рухати. Так Триюда упався у капкан. І відтоді
був прикований до млина. Рвався, торгався, аж тонка землиця задрижала —
провалилася, та він разом із своїм млином запав у тридев’яту землю. Земля наша
стоїть на морі, а в тім морі друга земля, відтак ще одно море, а потім знов
земля. То вже Арідникова земля — пекло.
Проситься
розпобратим: “Господи! А коли ти мене звідси пустиш?” — “При кінці світу,
Сатано”. Відтоді, як умре котрий грішний та піде до пекла, питає його Арідник:
ще пишуть писанки? є ще Великдень? Бо якби лишили писанки писати, якби не було
Великодня, то вже тоді був би кінець світу — і Сатана виліз би з тих
ланців.Сидить Триюда прикований, зсилає на землю своїх явидників: вони сидять
під виворотею. Того вивернутого дерева не вільно рубати ні на дрова, ні на
будівлі. Явидники перебігають границями сіл, дорожищами (на схресті трьох
доріг) або де три плоти вкупі; як мають вони яку ношу, то перепочивають на
такім триплеті або на остриві порожній, що сіно з неї забрали, а саму остриву
(суху сучкасту палю) вимикнути із землі забули; явидник каже, що то для нього
лишено. Як сіно кладуть з висушених острив’яниць у стіг, то самі остриви хутко
витягають із землі та кладуть в опліт. Сидять явидники-юдники у тих хатах, де
діється всіляке пустиньство, крадіжки та шахрайства. Юдники є навіть у церкві —
у маковиці; звідти вони юдять людей, аби в церкві спали, говорили та сміялися.
Люди кладуть хрести на сволоці (балка під стелею), на дверях, на воротах — від
юдників.
Але Арідник
зривався з оков. Розтіцькі діди розказують, що з шістдесят років тому він був
урвався. Присягають гуцули, що виділи, як він летів під облаки конем білим, сам
великий, чорний, страшний! Гадали, що світ кінчиться. Як він летів облаками, то
громи били, блиски лякали; де він ішов поверх лісів, то ліс упав, як від коси
трава. Дахи зривало, де він ішов поверхи. Кажуть, у Красноїлі (від “красна їль”
— ялина) на Вигоді з каплиці урвало дах та занесло — аж через скільки сіл! — у
Білоберезку разом з хрестами, зо всім. Та щастя, що ланцюги пекельні знов
зловили нечистого.
Явиди (юди,
чорти, дідьки, невмиті, пекуни) повстають з дітей, яких через сім літ ніхто не
схрестить, і з місця, де убито чоловіка і заховано без опроводів: як страчений
там перебуде сім літ і ніхто не відає за него, не даст опроводу, тоді його
вбиває юда.
Якось Бог
удер собі руку. Відірвав тоту шкірочку, що висіла коло рани та кинув на землю.
Скотилася шкірка в трубочку та все що покотиться — то стане більша. Бог був
знову сам, і це йому сприкрилося, і він дав так, що із тої шкірочки, що стала
велика, зробився Адам. Цей богоподібний був зразу чистий всередині. Ходили собі
з Господом по землі та про всяке гуторили, аж поки Триюда не вистався з
тридев’ятого споду та не вийшов на землю. Якраз Бог наклав ватерку, аби Адам
зігрівся. Вздрів Щезник ватру і Адама і з ревнощів обплював Боже створіння.
Приходить Бог, а тут Адам нехарний, обпльований, — що робити? Перевернув його
Творець нечистим усередину, з того часу чоловік усередині нечистий, з нього
куриться, як з тої обприсканої Арідником ватри. Крикнув Бог Алеєві — той
загримів люто, Арідник зо страху знову щез у свою тридев’яту землю.
Став Адам
чоловіком. Бог повіддавав йому все, що мав, лише одну яблінку-паперівку собі
лишив. Цих яблук вільно було лиш Богові їсти. Раз ляг Адам спати. Бог узяв
галузку иви та й поклав коло него, а заки Адам проспався, то стала з тої
галузки жінка — Йива. Одного разу вона пішла по яблука до саду, а там гадина
обвилася за яблінку та їсть яблука. Ще і Йиві дає, каже, що ці яблучка
найсмачніші. Покуштувала Йива, — запашне, солодко-винне, не зрівняти з тими
лисницями, що вони їли! Де було знати, що то Арідник, перекинутий у гадину, її
пригостив. Понесла бігом Адамові. А й справді не таке, як ті зелепуги, але ж чи
не з того заказаного дерева!.. Спохопився, аж йому застрягло в горлі (через то
видко горбик на горлі кожного чоловіка), та пізно. Являється Бог і каже; “Відтепер
ви грішні. За непослух будете покутувати. Дотепер вам не треба було ні робити,
ні убиратися; тепер будете”.
Шкура в
Адама була поросла, як у барана, на ногах ратиці. Спали з ніг ратиці, лишилося
лиш на кінчиках, а волосся опало з нього геть — став голий. Дав йому Бог плуг,
воли — будеш орати, сіяти, робити до самої смерті! Став Адам орати, а поле
зцілюється. Знов іде чоловік д’ Богові: “Що робити? — “Йди ори, — каже Творець,
— а перед кожною роботою попроси мене, аби я тобі поміг. Не йди до мене, не лишай
роботи, ти проси, я вчую”.
Так постала молитва. Бог сам навчив
її Адама.
З того часу,
як люди согрішили, стали вони розплоджуватися. Триюда виривався на землю та
юдив їх проти Бога. Множилися юдники. І вже Триюді легше, можна сидіти у пеклі
і висилати намісників на землю. Раз на рік він їх збирає у пеклі і дає розкази,
що як робити,
Непокірна
Йива ще раз вчинила непослух. Коли народила першу дитину, Бог казав кинути ту
дитину по-через хату. Йива взяла ягня та вергла через дах. З того часу ягня
само ходить від народження, а коло дитини бідує жінка три роки, поки твердо
зачне ходити. Для певності кожна жінка мусить присягати чоловікові, що буде
послушна.
Бог жив на
землі межи людьми, доки між ними не вселилася ненависть та гніви. А як їх
намножилося багато, забагатіли, стали слухати юдників, — не злюбилася земля
Богові, піднявся він на висину. Звідти все видить.
Арідник з
того часу править землею через своїх юдників. Та і сам часто приходить на
землю. Бог страшить його громом. Та часом Алей твердо всне, нечистий зірветься
з ланцюга пекельного і наробить на землі багато шкоди: людей, худобу забере,
плова несе хати, а він, щез би, іде в тумані, музика гримить! Переносить ріки,
зрушує скали. Алей-Ілія де вздрить Сатану, то громом палить-б’є в скалі, під
деревом. Від тих часів стало гриміти, блискати, і війни та стрільби від того
часу на світі.
Найперша
верства людей від Адама були Велети. Вони давалися юдити, і тому все що нова
верства, то вже щораз менша була і жила коротше. Які велети були великі та як
довго жили, видно з такої гуцульської переповідки. Ішла дочка велета полем. На
тім полі орало троє: поводінник воли веде, погонінник — поганяє, плугатар за
плугом іде. Забрала велетиця тих орачів з волами і плугом у жменю, приносить
татові додому та й каже: “Ади, які черваки землю нам точать! Через то хліб не
родить!” А велет відказує: “Понеси назад, відки взяла, бо це люди, що з нас
перевелися. Люди стануть колись такі, що дванадцять у печі будуть молотити, а
рубаючи будяк, будуть кричати, аби тікали, бо ялиця вб’є”.
Як
намножилося людей, що давалися дуже юдити, пішов Бог від них на висину і вибрав
собі повірницю — Жертву. Вона була зразу така, як чоловік, сиділа між небом і
землею на високій горі, де нічого, окрім афин (чорниць), не росло і не родило.
Жертва живилася тільки ними і від того була чиста. Не раз посилав Бог її на
землю — звідати, як заховуються люди, а то й скарати їх за гріхи вогнем. Тоді
Жертва перекидалася в гадину з крильми, а на хвості мала таку пацьорку
(намистину), що на весь світ світила. Так одного разу виконувала Боже доручення
і зголодніла-наїлася на землі мерші, що лишилася після потопу. Заледве
притяглася на свою гору. Бог став її розпитувати, чи була на землі, чи моляться
люди — про все, за чим її посилав. А вона відповіла, що так заслабла — заледве
приповзла на гору. “То будеш отак повзати, доки світу!” — закляв Господь Жертву
за ослушенство. Із тих пір вже вона не мала права надзирати над людьми, бо їла
мершу, стала нечиста. А що довго служила Богові, то він лишив її старшою від
кирниць. І стала Жертва лиш тоді пускати згори воду, як їй приведуть живого
чоловіка. Люди кидали в один і той речинець хлопця або дівку Жертві, і тоді
вона припускала їм води. Це за гріхи людські. Бог позволив Жертві таке робити.
0так і почали на світі жертвувати, і тривало це довго, аж поки один святець не
вбив тої поганої гаді та стало доста води повсюду. Але треба пам’ятати, як
довго кожна крапля води відкуповувалася через жертву.
Йдеться про часи Велетів. Тоді Жертва мала силу над водою. А
що Велети давалися дуже юдити та Бог мусив покинути їх, піти собі на висину, то
одного вже разу так допекло йому, що дав розказ Жертві, аби пустила усю воду.
Як Жертва то зробила, то зачався потоп. Серед людей був один праведний — на
ім’я Ной, то лагодився до потопу — збудував великий ковч. Забрав Ной до свого
ковча пару велетів і всілякої дихані по парі. Лиш одна звірина була розумна і
не схотіла іти в ковч; се був одноріг. Він понадіявся на свою силу, а ще хотів
згори все видіти, що діється. От і лишився на воді, а плавав добре, ще й ріг
йому помагав — широчезний, як ціле дерево, мав той ріг дванадцять пасемків, а
кожен з них ще на дванадцять ділився. Плавав що плавав по водах той одноріг, а
коли потоп зайшов усі верхи гір, то птахи, які там ще витримувалися, почали
літати над водами, а як і їм крила зболіли, то посідали на той ріг однорогові,
як на гілля. Та було їх дуже багато, заважили — втопили однорога.
Після потопу
Ной випустив із свого велетенського ковча всю диханю і людей, що все маліли і
всілякого звіра. То розмножилося. Тільки однорога, нема. А він був уперед,
потопу.
Якщо Вам сподобалась ця публікація тисніть:
0 коментарі:
Дописати коментар